Заслужений народний ансамбль пісні і танцю «Колос»

«Колос» відкриває Пуерто-Ріко

Видрукувано в центральній республіканській газеті «Культура і життя» 15 червня 1991 р.

Ніколи в житті не бачив України!», «Україна — це де?» — із зацікавленням запитували нас. Як не дивно, але ці запитання звучали в США. Правда, не зовсім в Сполучених Штатах, а у «вільно приєднаній державі» (як постійно підкреслюють її громадяни) — Пуерто-Ріко. Держава, яка за складом населення, способом його життя фактично латиноамериканська, але її жителі є громадянами США, хоча в конгресі вони представлені лише одним «безголосим» спостерігачем.

Від Пуерто-Ріко не так уже й далеко до екватора. Омивається острів, площею 8,9 тисячі квадратних кілометрів, до речі, територією більш як вдвічі меншій Волині, з одного боку Карибським морем, з другого — Атлантичним океаном.

І дійсно, здивування місцевих жителів має підставу — на острові ми — перший творчий колектив з України. В цьому ми переконалися через перекладача з іспанської, бо ж 98 відсотків жителів острова розмовляють саме цією мовою. Ніхто не пам’ятає, щоб тут були професійні чи художні колективи, туристи із України.

Не так давно, в часи «холодної» війни, ідеологічної конфронтації тут навіть радянських журналістів не було. Бо ж на острові великі військові бази США, 13 відсотків території зайнято під ними.

Але настали нові часи, нове мислення, нова політика, нові відносини між нашими країнами. І ось в закордонних паспортах учасників одного з найкращих художніх колективів не лише Волині, а й України — ансамблю пісні і танцю «Колос» з’явилась американська віза на виїзд із поміткою «На XV Міжнародний фестиваль фольклору в Пуерто-Ріко». Міністерство культури порекомендувало для поїздки колектив, який з великим успіхом виступав на міжнародних фестивалях в Єгипті, Іспанії, В’єтнамі, на Кубі та в інших країнах.

І ось «Колос» відкриває Пуерто-Ріко. Переліт з Москви до Нью-Йорка тривав понад дванадцять годин. Залишилися позаду двадцятиградусні січневі морози Москви, холод канадського аеропорту Га^нера, де літак приземлився після перельоту через Атлантику. Й ось Нью-Йоркський аеропорт ім. Кеннеді. Цей гігантський мегаполіс зустрів сирою холоднуватою погодою й жорстким контролем митних служб. Коли всі учасники ансамблю вийшли з літака та дочекалися в аеропорту своїх валіз, то для пересадки на літак внутрішньої авіалінії потрібно було пройти митний огляд та отримати відмітку відповідних служб. Чекаючи у черзі до чиновників, що штампували закордонні паспорти, ніхто не звернув увагу на собачку, яка нишпорила по валізах і старанно їх обнюхувала. На песику був навіть якийсь пояс із написом. Слідом за собакою ішов якийсь чолов’яга в уніформі, запитував паспорт й ставив якийсь значок. Уже біля кабінки виявилося, що той клятущий песик винюхував — і що думаєте — український «наркотик» — сало. Стільки цього чудового продукту вилучили із чемоданів у смітник, що довелося доставляти нову тару. Правда, ті, хто був уважний і спостережливий, то обійшли песика із своїми валізами й зберегли національний продукт.

Так за жартами й кепкуваннями всі пройшли огляд, пересіли на американський літак, що летів в Пуерто-Ріко. Ще один переліт через водні простори — й ансамбль на острові.

Тут відчули різку зміну температурного режиму. Добу назад дихали в Москві морозним повітрям, а коли вийшли із приміщення Сан-Хуанського аеропорту, то і в пізній вечір всіх обійняла тридцятиградусна задуха тропічного міста.

Музичні інструменти, костюми завантажені у вантажівку, а учасники ансамблю в комфортабельному автобусі дісталися до місця проживання — студентського гуртожитку місцевого католицького університету. Від спеки рятують кондиціонери, які є в кожній кімнаті.

Ранок наступного дня зустрів нас багатомовним гомоном і тропічною зливою. Нам пояснили — це сезон дощів і вони часті й несподівані. Світить яскраве тропічне сонце, а хмара з боку океану, до якого метрів п’ятсот, моментально скидає водоспад із неба.

Учасники ансамблю біля стін театру в Сан-Хуані, де відбувалися дійства фестивалю. 1997 р.

Перша репетиція в центральному театрі столиці. Художній керівник ансамблю Олександр Огороднік задоволений просторою сценою. В її глибині художники фестивалю зуміли створити відчуття справжнього водоспаду. Широкий струмінь води «падає» з триметрової висоти додолу, навколо — імітація скелі, бамбукових заростей. Все це підсвічується яскравими кольорами, грає, переливається веселковими барвами. Олександр задоволений сценою і її оформленням.

— Є можливість сповна показати нам своє вміння, — мовить хореограф ансамблю Микола Полятикін, й за мить заграла сцена святковими барвами українських костюмів, полилися чарівні звуки української музики, народних мелодій.

Через годину — відкриття фестивалю. З словом привітання звернулася до учасників свята одна із організаторів фестивалю, які його проводять п’ятнадцятий раз, М. Маклін. І вона, і ведучий підкреслювали, що значимість фестивалю зросла у зв’язку із присутністю на ньому вперше українського колективу. За кілька хвилин розпочалося представлення делегацій. Першим на сцену виходить гурт під канадським прапором. Його учасники представляли вірменську общину в цій північноамериканській країні. У супроводі музикантів і під звуки банджо на сцені з’являються американці зі штату Юта. Лише п’ять пар, але на концертах вони так заповнювали сцену танцем і зал ритмами, що, здавалося, їх значно більше. Надзвичайно серйозно і спокійно вийшли шведи. Вони і в танцях представляли характер свого народу.

Раптом зал зривається звуками кастаньєт і аплодисментами. На сцені — іспанці. Це їхні предки ще з XVI століття колонізували острів, змішавшись або витіснивши місцеве населення — індійців-карібів.

З того часу, як Христофор Колумб в 1493 році під час своєї другої експедиції відкрив острів, який тоді називався Борікан, багато води спливло в хвилях океану. Нинішні пуерториканці кажуть, що в їх жилах кров багатьох поколінь іспанців. Тому зал зустрічав, як сказав ведучий, своїх братів і сестер. Таке ж звертання від оргкомітету звучало і до всіх учасників фестивалю. Постійно наголошувалось при цьому, що фестиваль закликає до єднання, миру між усіма народами. Зал заповнюється екзотичними костюмами. На сцені — філіппінці. За ними в шляхетських костюмах наші сусіди — поляки із Катовіце.

м. Сан-Хуан. Неподалік від старовинної фортеці (на передньому плані) розміщалася будівля, де проживали учасники ансамблю «Колос». 1991 р.

Ми були приємно вражені, коли на оголошення: «Україна» зал зірвався аплодисментами. Першим з прапором України, який підготували організатори фестивалю, йшов Юрій Мельник. Лунають звуки баяна, скрипки, бубна й ритми запальної української мелодії. А хор розпочав вітальну пісню. «Колос» був єдиним, хто так своєрідно вітав присутніх у залі.

Через кілька хвилин розпочалась програма фестивалю. Видно, що хвилюється Олександр Огороднік. Але за мить полилася мелодія його баяна, а за ним вступає оркестр. Враз заграла сцена від квітів на вінках хористів, вишитих сорочках. «Колос» представляв одну з своїх перлин: вокально-хореографічну композицію «Марусина».

Олександр Огороднік і Микола Полятикін (справа) з учасниками фольклорного гурту із Південної Кореї на фестивалі в Пуерто-Ріко. 1991 р.

Боже мій, — що робилося в залі, коли скінчилися стрімкі звуки мелодії і вихор танцювальних пар від краю до краю великої сцени згас в мовчазному поклоні. Тепер вихор був уже в залі. Згодом організатори фестивалю нам скажуть: «Ви вразили в саме серце».

Приємно це було чути як молодим танцюристам Володимиру Замлинному, Наталії Огороднік, Інні Журавлюк, так і ветеранам ансамблю: подружжю Ірині і Валерію Слюзам, Надії Сахарук, Людмилі Бубелі, Олексію Новосаду та багатьом іншим.

Перевагу в програмі фестивалю віддали танцю. Та все ж багато компліментів як від організаторів, так і від слухачів почули хористи. Вперше тут на сцені лилась українська пісня. Чудово звучали сильні і красиві голоси Юрія Мельника, Олександра Ванцевича, Бориса Лавринюка, Афанасія Майковського. Чистими, приємними голосами радували Тамара Загреба, Марина Войналович, Ніна Огороднік, Неля Мороз, Світлана Голодюк та й взагалі вся жіноча частина хору.

Тож бо українська пісня під тропічним небом звучала, набиралася сили, оповідала про рідну землю, її народ. А коли на наступний день на сцені була вокально-хореографічна композиція «Червона калина», в якій сплелися мелодійність пісні, грація танцю, а в другій її половині — стрімкість, лет запальних народних мелодій, то на заключних акордах зал буквально шаленів від захоплення. І це незважаючи на те, що перед нами виступали іспанці зі своїми запальними танцями, а потім — пуерториканці.

До речі, нашою групою опікувався пуерториканець, учасник танцювального колективу, який виступав на фестивалі, — Ерік. Щирий в спілкуванні, симпатичний, прекрасний танцюрист, він полонив нас своєю скромністю, прагненням зробити приємність нашому колективу, особливо його жіночій половині. Він зумів у напружений фестивальний день знайти годину, і ми автобусом поїхали по історичних місцях столиці — Сан-Хуана. Виявилося, що він добре знає історію, вчиться в школі менеджерів.

Гармати замку «Мавританський» в Сан-Хуані і нині націлені на океан.

Ми зупинилися біля фортеці на березі Атлантичного океану.

На стрімкій скелі, біля входу в бухту височить замок, який носить назву «Мавританський». Побудований він в XVI столітті іспанцями, щоб увіковічити тут їх панування, контролювати шлях до Америки. Та й назва Пуерто-Ріко перекладається як «Багатий порт». Історія замку фактично є історією країни, яку декілька разів захоплювали англійці. Завезені на плантації невільники гнули спини на іспанських колонізаторів, проти яких неодноразово повставали. Лише в 1873 році тут було відмінено рабство.

Микола Полятикін із юним пуерторікани,ем біля гарматних ядер замку «Мавританський».

Неподалік від фортеці — палац Санта Каталіно, теж побудований іспанцями в XVI столітті. Нині це резиденція губернатора Пуерто-Ріко.

Після відкриття фестивалю представників колективів запросили на прийом. Мабуть, будучи надзвичайно зайнятим, Рафаель Ернандес Колон лише привітав учасників фестивалю, передоручивши справу своїй дружині, і залишив зал.

Дружина губернатора у прекрасно оформленому залі приймала кожну делегацію окремо. Вона, як і організатори фестивалю, висловила подяку першому колективу з України, який показує таке чудове мистецтво. Особливо зацікавилась сувеніром, який ми подарували — вишитим українським рушником. З великим зацікавленням розпитувала про український народний костюм. Учасники «Колоса» через перекладача розповідали про все, що зацікавило цю симпатичну жінку.

По закінченні прийому учасники зустрічі досить довго добирались до концертного залу й, зрозуміло, хвилювалися. Адже «Колос» мав виступати з новою композицією і в ній мали брати участь двоє учасників зустрічі. Коли під’їхали — бігом до залу, а... «Колос» вже на сцені. Буквально в останні хвилини була проведена заміна. «Колос» не повторювався з концертами — щоразу була нова програма. Після виступу ансамблю ділилася враженнями про зустріч в резиденції губернатора Олена Мороз. Вона вперше в такій поїздці, тож зрозумілим є її хвилювання. А ще Олена — внучка першого керівника ансамблю — Анатолія Шапова, про якого в колективі згадують з великою повагою.

В. Т. Денисюк на зустрічі із губернатором Пуерто-Ріко. 1991 р.

Багато цікавого про життя молоді українці дізналися, побувавши в місцевому університеті. Навчання в університеті платне — тисяча доларів за семестр. Аудиторії обладнані по-сучасному, на столах — комп’ютери, інша техніка. На території вузу — зоосад, футбольне поле, басейн. Обов’язкове навчання молоді в Пуерто-Ріко 8 років, в початкову школу йдуть в п’ятирічному віці. В країні три університети. До послуг пуерториканців — 28 бібліотек. Із них найбільша — університетська. Бібліотеки оснащені за останнім словом техніки.

Вже з самого ранку Олександр Огороднік стурбований. Передбачав: день буде напруженим. Ще одна репетиція після сніданку й відразу в костюмах в автобус. Близько одинадцятої години в тіні вже плюс тридцять. А ще потрібно з танцем пройти вулицями столиці. В цей день всі колективи репрезентують своє мистецтво жителям безпосередньо на вулиці. Звучать мелодії зі всіх частин світу.

Олександр Огороднік (третій справа), Василь Юрчук, Юрій Мельник, Неля Шапова, Тамара Загреба, Ніна Огороднік, Ольга Комарова, Марія Войналович у замку «Мавританський» на узбережжі острова Пуерто-Ріко. 1991 р.

З’явилися дівчата-підлітки, які несуть таблички із назвами країн-учасниць. Попереду ескорт поліцейських на мотоциклах. За ними — пуерториканці. Вони відкривають і закривають колону. Тротуари заповнили жителі міста.

Нарешті, колона вирушила. Між кожною національною групою певна відстань — бо ж всі зі своїми оркестрами. Але, повірте на слово, найбільше оплесків дісталося «Колосу». Адже метикуваті й передбачливі О. Огороднік і М. Полятикін мали в запасі так званий «асфальтний» танець, тобто танцювальну композицію із найбільш ефектних частин. І коли метрів п’ятдесят по ходу танцюристи проходять навприсядки, а дівчата, як горлиці, літають у танку навколо них, аж різнокольорові стрічки звиваються, хор разом з музиками задає стрімкий ритм, то це було небачене для місцевих жителів дійство. Вони, щиро дякували колективу, не шкодуючи рук для аплодисментів.

На майдані — спеціальна естрада. Мер міста з дружиною привітав усі колективи. Кожен з них виступив зі своєю фестивальною програмою. А згодом — знову марш вулицями міста і концерт в столичному театрі. На цей раз — благодійний, пояснили організатори фестивалю, для найбідніших людей. І, дійсно, в залі було чимало черниць, які тримали і водили під руки немічних дідусів, бабусь. Було чимало дітей. А ввечері на фестивальному концерті зібралася вже більш вишукана аудиторія.

Мабуть, багато хто з учасників ансамблю ще сьогодні згадує про неповторну природу тропічної країни. Біля гуртожитку, де мешкали учасники фестивалю, росли пальми, інші екзотичні дерева. Всі звернули увагу на те, що на острові легко дихається. Як на перший погляд, то це завдяки тому, що вітри з океану провітрюють місто. Вдень стоїмо в його центрі, автомашини рухаються по 4—5 рядів лише в одну сторону й не чути бензинового чаду. Тут діють жорсткі закони з охорони природи. Ми не бачили жодного автомобіля, який димить. Пальне використовується без жахливих свинцевих домішок, якими послуговуються в нашій країні. Нам оповідали про суворий екологічний контроль як за транспортом, так і за підприємствами.

На четвертий день перебування наш гід Ерік через перекладача сказав: «Будемо дивитися острів, океан, отримайте сухі пайки». В картонній коробці баночка кока-коли, фрукти, великий бутерброд із м’ясом і зеленню.

— Не пропадемо, — вигукнули хлопці, зручно вмощуючись в кріслах автобуса.

Хвилі океану біля Пуерто-Ріко. Неподалік острова знаменитий «Бермудський трикутник», який загадково поглинув безліч кораблів й літаків.

За вікнами промайнули хмарочоси Сан-Хуана, пішли одно- і двоповерхові будинки передмістя, що розтягнулися на десятки кілометрів. На шосе, біля світлофорів, по всій трасі — продавці, які підбігають до машин і пропонують пресу, банани, виноград, свіжу рибу. Деякі зі щітками — просяться, щоб помити лобове скло, аби заробити долар.

Багато приміщень із рекламою різних компаній. Привертає увагу модуль зі скла і бетону фірми «Форд». Біля нього сотні новеньких машин, які реклама пропонує купити. Бачимо представництва японських фірм, автомашини яких все більше заповнюють пуерториканські дороги. Багато заправок.

А ось і Атлантичний океан. Та лише годинку побули під пальмами на гарячому піску танцюристи і співаки. І вже автобус мчить в гори. Дорога в’ється вузьким серпантином. Круті повороти. Водій постійно сигналить, бо назустріч снує багато легкових автомашин. Гори тут невисокі, максимум 1,5 кілометра. Займають вони понад 70 відсотків території країни. Гірський хребет під назвою Кордільєра-Сентраль проходить через весь острів. Вид із автобуса контрастний — з однієї сторони провалля, а з другої — джунглі. Постійні дощі викликають обвали, оповзи. Нас декілька разів спиняли ремонтні бригади. Зупинялись на оглядових майданчиках. Пробували пройти через бамбукові зарослі — не проберешся. Зате біля водоспаду попили чудової джерельної води, тут же сфотографувалися. Декілька разів кропив нас і автобус тропічний дощ.

Під час поїздки по острову Пуерто-Ріко. 1991 р.

Верталися назад, і, зрозуміло, виникали запитання.

— Де ж селяни? — цікавиться працівник агропромислового комплексу Юрій Мельник. — Щось не бачу землі, яка обробляється.

— У нас все змінилося, — відповідає гід. — Країна сама себе забезпечує продуктами лише на одну третину. Раніше в основному вирощувалася і перероблялася цукрова тростина. Нині це нерентабельно. Але цукром забезпечуємо себе повністю завдяки урядовим дотаціям. Зараз ряд плантацій зайняті для вирощування плодів кофе. Є багато дрібних господарств. Наділи в них від 0,4 до 1,7 гектара. Он, бачите, пасуться стада?

Всі повернулися до вікон. Дійсно, у високій траві видно лише спини, голови буйволів і корів. Таких невеликих стад на окремих ділянках ми бачили чимало.

— У нас розвинуте тваринництво, — каже пуерториканець.

— Воно дає 70 відсотків вартості сільськогосподарської продукції. Чотири п’ятих оброблюваних земель контролюються американською компанією «Юнайтед фрут компані». В країні добре розвинена торговельна мережа.

— А чи не підкинути б у місцеві магазини наших громадян, — ховаючи посмішку мовив Володимир Мартинюк з оркестру. — Хай би хоч трішки розвантажили ці завали товарів, бо ж «бідні» пуерториканці ніяк не можуть в цій масі вибрати щось потрібне.

Перед концертом Ірина Підлісна гримується біля автобуса.

Можна зрозуміти здивування багатьох учасників ансамблю, особливо батьків сімейств, після наших порожніх полиць у магазинах. А тут, що хочеш, на будь-який смак та ще й ввічливо просять зайти й щось купити. Правда, для цього треба мати долари.

А з ними, як завжди, у нас було сутужно, бо ж виїхали без єдиного цента в кишенях. Волинські банкіри відмовили, — що їм до колективів культури, це якби з «перспективних» галузей їхали! А міністерство культури нині фактично банкрот — де вже про валюту згадувати.

Отак і приїхали до американських берегів. Привітність організаторів фестивалю, чудове і раціональне харчування, брак вільного часу компенсували відсутність валюти. На щастя, ми не розділили долі артистів Донецького театру опери і балету, які не так давно виїжджали на гастролі в США, і після перших виступів ненадійні імпресаріо втекли від них. Артистам же довелося жити на консервах і по США шукати благодійників, які б заплатили за проїзд назад.

Наші ж організатори були солідні. Навіть за декілька днів до від’їзду група отримала так звані кишенькові — трошки більше двох доларів на добу. А ще в декого виявилися комерційні здібності, адже готуємося до ринку, і в магазинах змогли придбати сувеніри. Добре, що з продавцями можна торгуватися. А в основному з «великою гідністю», як сказав ветеран хору Антон Вуйцик, обминали магазини, аби не було спокуси.

Одного з чудових тропічних вечорів, після концерту, а темніє тут надзвичайно швидко, втомлені поверталися учасники ансамблю з театру до автобуса. І щоразу багато людей, особливо молоді, утворювали для них коридор. Коли біля нас був перекладач, то відразу виникав жвавий діалог. Та й без перекладача знаходили порозуміння.

А в цей вечір високий симпатичний пуерториканець, перестрівши нас, привітався українською мовою «Добрий вечір».

— Звідки? Невже з України? — питаємо.

— Та ні, — юнак перейшов на російську. — Я тут вже рік, але вісім років вчився в Києві. Мене звати Мігель.

Він домініканець, потрапив на Кубу, звідти в Київ, де після двох років вивчення мови згодом навчався в політехнічному інституті. І ось, отримавши диплом інженера по автоматизованих системах, він працює вантажником в порту.

Цікавимось, чому ж, маючи диплом, працює не за спеціальністю? Він пояснює, що йому не дають дозволу на постійне проживання, а тільки на рік. Це не дає можливості влаштуватись на хорошу роботу.

— У мене дружина наполовину українка, наполовину кубинка (якщо говорити про її батьків), син. Отримую 800 доларів на місяць, малувато, якщо врахувати всі витрати.

Правда, допомагають місцеві власті. Вже згодом ми дізналися, що рівень життя тут наполовину нижчий, ніж в найбіднішому штаті США Міссісіпі, але незрівнянно вищий у порівнянні з латиноамериканськими країнами.

На острові чудові дороги, на високому рівні розвинута інфраструктура. Населення тут втроє менше, наприклад, як на Кубі, а автомашин — втроє більше. Зокрема населення, якого на острові нараховується 3,5 мільйона чоловік, має у користуванні майже 900 тисяч легкових автомашин.

Офіційна статистика твердить, що 60 відсотків сімей отримують безплатні спеціальні талони. Ці талони — від федеральних властей США і виливаються у різній формі допомоги для пуерториканців в 5 мільярдів доларів щорічно. Є тут і свої проблеми, зокрема, із злочинністю. Ми звернули увагу на те, що по всій території студентського містечка, де ми жили, ходять люди в уніформі, яка трішки відрізняється від поліцейських в місті, хоча — ті ж портативні радіостанції, гумові кийки.

— Це внутрішня служба безпеки університету, — пояснили нам. — Місто курортне, є різні люди, серед них і злочинці. Тепер нам стали зрозумілі перевірки біля шлагбаума при в’їзді і виїзді з університетського містечка, постійні вояжі міцних хлопців в уніформі на майже безшумних мотоциклах японського виробництва. Імпонувала висока готовність цієї служби в будь-яку мить допомогти нам.

Олександр Огороднік (справа), Володимир Денисюк з учасницею фольклорної групи з Індонезії на фестивалі в Пуерто-Ріко*. 1991 р.

Не забували волиняни, що вони виїхали зі своїх рідних осель під Новий рік. Хоча за вікнами кімнат (до речі, які без скла, на них жалюзі і світлий пластмасовий щиток) зиму ніщо не нагадує. Проте вже після перших днів точилися розмови, а що там вдома.

І кожен подумки повертається до свята Різдва. Зібралися — й пішли по кімнатах колядувати. И диво — знайшлося в запасливих господинь українське сало, ковбаса, хоч як не трясла карантинна служба в Нью-Йоркському аеропорту. Та все ж вдалося трішки згрішити перед американською митницею, і ми мали на Різдво домашні гостинці.

На концерті «Колос» показав у композиції картини різдвяного дійства. Хвилинами духовного єднання була служба в соборі в неділю 6 січня. Захід Різдво святкує раніше, а в цей день тут відзначалося свято трьох королів, які несли подарунки Христу. Всі учасники фестивалю з різних країн були в соборі. Місцеві священнослужителі розпочали службу. Згодом кожен колектив співав духовні пісні.

На завершення хорова група «Колоса» виконала церковну пісню, згодом — колядки.

Так величаво звучав хор під високим склепінням собору, що всі зааплодували — єдиний раз за всю службу. Це були оплески не тільки за духовну пісню, а й за пісенну культуру українського народу, за єднання в пісні, прагнення до спільних загальнолюдських цінностей.

Особливо напруженими були години, коли готувалися й концертували на телебаченні. Характерна особливість місцевих телевізійних студій — прямий ефір. На ходу, експромтом, — режисура, поради спеціалістів, чудові приміщення телевізійних компаній і... жорстка конкуренція.

Всього пуерториканець на своєму телевізорі може приймати 42 канали — в основному США. Серед цієї кількості шість програм пуерториканських: одна державна, решта — приватні.

Інтерв’ю з керівниками групи в студії — й відразу в центрі уваги операторів танцюристи. І тут успіх — в кінці передачі навіть оператори аплодували. А 11 січня вже з 6 години ранку виїхали на телестудію. І щоразу — нове приміщення, нові ведучі. Заглядаю на заставку передачі — весь екран монітора займає червона калина, яку тримають дівчата ансамблю. Перекладач пояснює, що калина — символ України. Після однойменної композиції — інтерв’ю про народний костюм. Ведучого цікавить історія виникнення народного костюма, його сьогоднішній день. Чи багато людей його нині носить? — чергове запитання журналіста. Коли почув, що нині великий інтерес до вишиванок, що все більше на свято людей з’являється в народному вбранні, то висловив подив — а що, молодь джинси не носить?

Розсміялися і учасники ансамблю, і присутні журналісти — звичайно, носить. Тільки декілька відмінностей. Якщо сьогодні на Заході це в основному робочий одяг, то у нас — це ще сучасна мода.

І якщо пуерториканець за свою середньомісячну зарплату може купити принаймні мінімум 50 джинсів, то наш середньостатистичний волинський житель за одні віддає більше, ніж місячну зарплату.

Пауза завершилась, й знову нова композиція ансамблю з веснянками, купальськими піснями. Почуття глибокого задоволення відчуває кожен учасник ансамблю за чудовий виступ, настрій прекрасний. Всі підходять до величезного дерева, його тут називають «Дерево надії». Стовбур може охопити хіба що 10—15 чоловік. Й на великій розлогій кроні висить безліч різнокольорових стрічок — враження феєрверка на зеленому тлі. Виявилось, що згідно з існуючим тут повір’ям, ці стрічки в’яжуть ті, хто хоче сюди повернутися. Ми стрічок не вішали, але гарний слід мистецтва в серцях людей залишили.

На острові Пуерто-Ріко. З учасниками фольклорних гуртів із Азії: Людмила Бубела (внизу), Віталій Шклярук (стоїть четвертий зліва), Богдан Панасюк (третій справа), Афанасій Майковський, Борис Лавренюк. 1991 р.

Безперечно, успіху виступів «Колоса» на фестивалі сприяв і оркестр. Чарували баян Олександра Огородніка, майстерність сопілкаря Володимира Мартинюка, мистецтво музикантів Ярослава Найди, Людмили Полятикіної, Василя Юрчука.

І коли прозвучали останні акорди гімну фестивалю в день його закриття, в очах багатьох можна було прочитати легенький смуток. Зворушила нас пуерториканка Мімі — одна з організаторів фестивалю, коли наш автобус мав від’їжджати в аеропорт Сан-Хуана. Вона прийшла з чоловіком, дітьми, дякувала і плакала, прощаючись з колективом, обіймала й цілувала всіх. Через перекладача вона просила ще приїжджати на фестиваль, сподівалась на майбутню зустріч.

Гідно представив колектив «Колоса» мистецтво українського народу на американському континенті. За 9 днів було дано 8 концертів в залах і 3 — на телебаченні. Чудові відгуки, враження очевидців сприяли тому, що присутні організатори фестивалю з інших країн запросили ансамбль на презентацію народного мистецтва в штат Північна Кароліна в США, Канаду, Францію, Іспанію.

На жаль, лише представництво України в ООН в Нью-Йорку, до якого ми зателефонували за тиждень й спеціально виїхали із Сан-Хуана на день раніше, не зацікавилося нашим концертом. Тож довелося замість благодійного концерту для дипломатів, як намічали, добу перебувати в аеропорту Кеннеді в Нью-Йорку. А там були вжиті поліцейськими підвищені заходи безпеки. Згодом виявилася причина — в цей день розпочалася американська військова операція в Іраці під назвою «Буря в пустелі».

Після повернення «Колоса» в Олександра Огородніка, Миколи Полятикіна — нові плани, створення нових вокально-хореографічних композицій на основі волинського фольклору. А це значить — попереду нові концерти, нові зустрічі шанувальників народної пісні, танцю, мелодій з чудовим мистецтвом «Колоса».

Денисюк Володимир Тимофійович