Заслужений народний ансамбль пісні і танцю «Колос»

«Колос» у Єгипті

Репортаж В. Т. Денисюка, надрукований в газеті «Радянська Волинь» (нині «Волинь») 31 грудня 1988 р.

Колектив ансамблю «Колос» під час поїздки по містах Єгипту разом із арабськими гідами. 1988 р.

Пісенні маршрути народного заслуженого ансамблю пісні і танцю «Колос» Торчинського Будинку культури пролягли в далекі країни, на різні континенти. І ось ще одна поїздка «Колоса». Цього разу співаки, танцюристи, музиканти представляли народне мистецтво нашої країни на IV Міжнародному фольклорному фестивалі в Єгипті у місті Ісмаілія.

Передувала нашому вильоту в Єгипет досить екстремальна ситуація. Вже приїхавши з Луцька поїздом в Москву, виявили, що візи для членів ансамблю не відкриті. Не спрацював хтось із міністерства культури. Тож довелося автору цих рядків разом з Олександром Огородніком атакувати єгипетське посольство, де з розумінням поставились до нашого натиску. Разом з нами була і працівник міністерства культури, яка то ніяковіла, бо представляла установу, що не до кінця спрацювала, то з викликом спостерігала наші дії у переконуванні працівників посольства, що зірвати нашу участь у фестивалі легко, але чи це допоможе у зміцненні дружніх відносин. Нарешті і вона з глибоко переконливим виглядом доводила чиновникам необхідність якнайшвидшої допомоги в оформленні віз. Поговоривши між собою своєю гортанною мовою, чиновники посольства почали оформляти відповідні папери.

...Залишається якихось півгодини до вильоту літака. Нерви напружені. Олександр Огороднік вже поїхав в аеропорт, щоб заспокоїти групу. Нарешті мені вручили цілу сумку паспортів. Буквально за секунду вискочив з посольства в таксі, яке тут чекало, й вже мчуся в аеропорт Шереметьєво. А там Олександр Огороднік вже домовився, щоб виліт літака затримали. Без паспортів, ще до нашої появи, провели митний огляд, і ось у наших руках відповідні документи.

У дівчат на обличчях з’явилися посмішки, хоч очі в багатьох були ще вогкими — переживали, думали, що доведеться повертатися назад.

Більш як чотиригодинний переліт Москва-Каїр — і ми в столиці Арабської Республіки Єгипет. В салоні літака лунає різна мова. Тут спеціалісти, які працюють на деяких об’єктах Єгипту, а також туристи. Поїздка нашої групи стала однією з складових культурного обміну який активізувався останнім часом. Лише за місяць до нас в Єгипті побували на міжнародному конкурсі експериментальних театрів московський Театр-студія під керівництвом Олега Табакова і київський театр «Гротеск», про виступи яких нам говорили в арабській столиці.

Трапилося так, що ми виїхали без перекладача. Та, дякуючи посольству, вже з перших кроків відчули турботу його працівників. В аеропорту Каїра до нас підійшли араби з табличкою, на якій було написано латинськими літерами «Колос». Ми були зворушені привітною зустріччю. Теплою виявилася не тільки зустріч, а й погода. Температура повітря в жовтневі дні навіть вночі була за плюс двадцять, а ми вилетіли з Москви у снігову завію. Вдень, коли сонце в зеніті, навіть було далеко за тридцять градусів тепла.

Емблема IV фестивалю фольклору в Єгипті. 1988 р.
Трибуни стадіону вітають «Колос» на відкритті фестивалю фольклору у м. Ісмаілія. Єгипет. 1988 р.

Місце проведення фестивалю — місто Ісмаілія з населенням близько 900 тисяч чоловік. Порівняно із Каїром, з його майже 11 мільйонами жителів, це місто спокійніше. Автобус домчав нас до місця напрочуд швидко, подолавши 120 кілометрів асфальту, прокладеного в пустелі. Фари висвічували лише піски й застави дорожньої поліції. Потім, подорожуючи неодноразово вдень, ми бачили поблизу поселення в основному військових частин. Плантації дерев, фінікові пальми, поля із зерновими спостерігали там, де була вода. Тільки в оазисах та по долині Нілу милує око зелень, в інших місцях все визначає жовтий колір пустелі. Лише одні географічні назви красномовно свідчать про це. Більшу частину країни складає Лівійська, Аравійська і Нубійська пустелі.

І ось перед нами, як його назвали араби, — «молодіжний гуртожиток». Насправді — це обнесені високим муром і колючим дротом приміщення колишнього військового містечка. Перед відкриттям фестивалю ансамбль брав участь у репетиціях, які проводилися на центральному стадіоні. Режисерами було створено сценарій, який згодом вилився в оригінальне свято. Репетиції проводили в першій половині дня і закінчували, коли вже неможливо було встояти під пекучим сонцем, а продовжували пізно ввечері.

І ось яскравий та хвилюючий марш-парад учасників фестивалю до однієї з площ міста, де на флагштоках піднімають стяг фестивалю і прапори країн-учасниць. Враження незабутнє. Всі учасники в барвистих національних костюмах. Європу тут представляли Болгарія, Польща, Угорщина, Югославія, Франція, Іспанія, Італія, Португалія. Екзотичними були костюми Саудівської Аравії, в колективі якої лише чоловіки. Туреччина виділялась яскравим вбранням жінок, Йорданія — чоловіків. Єгипет представляли три національні групи, які відповідно належали до півдня, півночі й центральної частини країни. Екзотичні костюми Таїланду. З Китаю прибуло 40 чоловік. Але то, як сказав згодом у бесіді з нами керівник групи, лише третя частина національної групи з Пекіна. Аплодисментами зустрічали делегацію Палестини. Найбільш численною була болгарська делегація — понад 70 чоловік, американців — лише 11.

Здавалося, над стадіоном хлинула злива, — такими бурхливими оплесками зустріли нашу делегацію на 60-тисячному стадіоні. Такий же гарячий прийом супроводжував нас під час всіх концертів.

До речі, щодня ми проходили іншим маршрутом і повсюдно нас зустрічали вигуками «хорошо!» Кожен член делегації мав спеціальну візитну картку з назвою країни, яку носили на костюмах чи сорочках. Побачивши її, люди підходили до нас, віталися. Особливо цікавилися нашими українськими національними костюмами. Матері давали дітей на руки нашим дівчатам, щоб сфотографуватися.

Сцена із вокально-хореографічної композиції «Марусина».

Пригадується перший виступ «Колоса» в клубі «Файруз», що в перекладі означає «дорогоцінний камінь». Він розташований на березі затоки, яка була колись великим озером, а зараз це частина Суецького каналу. Навколо сцени — телекамери. Веде запис програм Каїрське телебачення. Після виступу таїландського колективу на сцені — «Колос». Його вокально-хореографічна композиція «Марусина» — по-особливому лірична, світла, народжена на ґрунті волинського фольклору. Зал аплодує. Та раптом представники телебачення підбігають до нас. На їх обличчях тривога. «Що трапилося?» — думаємо ми. Виявляється, що в них якась технічна несправність, і вони просять зачекати, а потім повторити виступ.

Що робити? Адже на концерті декілька тисяч глядачів. Просимо, щоб працівники телебачення пояснили глядачам причину повторного виступу. І коли режисер телебачення звернувся до глядачів, його слова зустріли аплодисментами. Як нам сказали перекладачі, глядачам так сподобалася композиція, що вони раді нагоді побачити її ще раз. Минула відведена нам півгодинна програма, та оплески не стихають, глядачі просять продовження. Тепло сприймали композиції «На Івана Купала», «Волинське весілля», «Червона калина» та інші з коментарем арабською мовою.

Після виступу на Каїрському телебаченні: Володимир Денисюк, Надія Сахарук, Людмила Бубела, Олександр Огороднік. м. Каїр. АРЄ. 1988 р.

Ще більш відповідальними були наші виступи в Каїрі. Радянський культурний центр останні десятиріччя не працював і лише нещодавно відновив свою діяльність. Ми були одними з перших колективів, які виступили на його сцені. В залі — працівники радянського посольства в Каїрі, інших установ, міністр культури Єгипту, творча інтелігенція столиці. І знову успіх, схвальні відгуки в пресі, інтерв’ю з керівниками колективу. Підкреслюється майстерність учасників ансамблю, їх натхнення, талант його організаторів. Приємно було чути такі відгуки.

На фоні пірамід Хефрена і Хеопса, що поблизу Каїра та безмежних пісків. Араби пропонують поїздки на конях. 1988 р.

По можливості учасники ансамблю з великою цікавістю знайомилися з країною, її столицею. Так, ми мали змогу побачити всесвітньовідомі єгипетські піраміди. Вони стоять на межі мертвих пісків Лівійської пустелі й долини Нілу. Щоправда, нині Каїр владно підступає до цих знаменитих місць. Важко повірити, що рукотворним спорудам, біля яких стоїш, майже 5 тисяч років. Крайня носить ім’я Хуфу або грецькою мовою — Хеопса, вона під такою назвою більш відома. Далі піраміди Хефрена, Мікерина. Піраміда Хуфу, або іще одна її назва — Велика піраміда в давні часи мала висоту 175 метрів. Та сьогодні вона нижча. Й зовнішній вигляд не особливо привабливий для споглядання — обдертий, вищерблений камінь. І все ж не утримуємося від спокуси торкнутися цих скельних нагромаджень рукою. Виявляється, що піраміда значно нижча тому, що з неї вже давно обідрали прекрасне облицювальне каміння. Та ще й з верхівки араби довгий час зривали каміння на втіху багатим туристам. Загальний обсяг споруди — понад два з половиною мільйони кубометрів і складена вона з 2,3 мільйона камінних брил вагою понад дві тонни кожна. Й додамо, що древні кожну цю брилу шліфували піском з водою і так підганяли й клали одну біля одної без цементу, глини чи інших з’єднувачів, що між ними не можна всунути й лезо ножа. Всередині самої піраміди багато різних, з нахилом коридорів, лабіринтів, які відводять від самого поховання фараона й маскують його.

«Колос» біля підніжжя піраміди Хеопса. Єгипет. 1988 р.

Як не задуматися біля цих пірамід про тих, хто їх будував. Яка це важка й непосильна праця! І в той же час це пам’ятник майстерності древніх, мистецтву народу, як і пам’ять про деспотизм, жорстокість фараонів. Оглядаючи піраміди, згадали нашу видатну землячку Лесю Українку. Коли тяжка недуга підступилась особливо гостро, лікарі запропонували поїхати на лікування до Єгипту в місто Гелуан, що за двадцять кілометрів від Каїра. Вона була біля цих пірамід, дивилася на ці піски. Свої враження висловила в циклі поезій «Весна в Єгипті».

Біля пірамід сьогодні величезний потік туристів. Якщо маєте вдосталь єгипетських футів, вам запропонують поїздку в корзині чи просто в сідлі двогорбого верблюда або арабського скакуна навколо пірамід й по стежці, що проходить по пустелі. Гіди-погоничі надзвичайно чутливо вловлюють кон’юнктуру й мову. Мабуть, наших туристів побувало чимало, тому що чути було вигуки «хорошо». Погоничі жестами пропонували нам покататися, фотографуватися біля верблюдів. І, мабуть, знаючи про фінансові можливості туристів саме з нашої країни, підказували форму оплати — «карандаши, карандаши». Після цього почуваєш себе дещо незручно — представникам інших націй не пропонують розраховуватися олівцями. До речі, для цієї поїздки її учасникам взагалі не провели обміну валюти, лише в кінці нашого перебування видали мізерну суму на так звані кишенькові витрати. Тут же приходимо до висновку: час країні дбати про своїх громадян, коли вони перебувають за кордоном, не позбавляти їх можливості мати змогу купити бодай води, соку чи якісь сувеніри.

Думається, кожен повинен мати можливість обміняти свої кровно зароблені гроші на валюту держави, в якій перебуває, щоб не почувати себе приниженим.

Поблизу пірамід ще один чудовий пам’ятник древності. Це

— висічений з скелі двадцятиметровий сфінкс з тілом лева, людською головою, на якій — царське вбрання. Це — Великий сфінкс. Правда, лице цієї гігантської скульптури спотворене. Це зробили мусульмани, вірячи, що вони виконують волю Бога.

Пам’ятне враження залишило відвідування Єгипетського Національного музею. Скульптури, статуетки, вибиті на плитах ієрогліфи, древні папіруси, саркофаги із поховань фараонів, коштовності, ювелірні прикраси — тисячі цих речей свідчать про високу культуру древнього Єгипту. Зали спеціалізовані за типами цих пам’ятників і їх дуже багато. Є й зал мумій.

Біля Національного музею, м. Каїр. Єгипет. 1988 р.

Адже в давнину єгиптяни вірили, що тільки в тілі могла знайти собі притулок людська душа, а для цього потрібно зберегти його. З початку третього тисячоліття до нашої ери розпочалось бальзамування, з’явилися перші мумії. Оброблені спеціальними розчинами, насичені смолистими речовинами і маслом, перебинтовані мумії збереглися до наших днів, донесли нам частину історії. Те, що нині є в музеї — це надзвичайно мала частина багатства фараонів. Майже всі гробниці були пограбовані ще в древні часи, згодом багато цінного, виявленого під час розкопок, було вивезено в Європу. І лише одна могила фараона не була пограбована. Ним був 18-річний Тутанхамон, який жив в XIV столітті до нашої ери. Починаючи з 1922 року, сім літ довелося витратити на те, щоб розкопати могилу, вивезти коштовності і передати їх Каїрському музею. Мумія Тутанхамона була в золотій труні, до того ж вона знаходилась ще в семи інших футлярах та саркофагах із золота і дерева.

Пам'ятник на місці боїв у зоні Суецу. На постаменті танк Т-55, який виготовлений українськими машинобудівниками із м. Харкова. Єгипет. 1988 р.

Вистоявши в черзі, ми зайшли в одну із окремих кімнат музею, де експонати розставлені під скляними вітринами так, що можна пройти лише по одному. Зупинятися тут не можна, за цим дивиться поліцейський, який стоїть посередині кімнати. Ми споглядали масивну ковану портретну золоту маску Тутанхамона, в яку вставлені дорогі самоцвіти.

Були ще й інші музеї, зокрема військовий, і фортеці, де на майданчику демонструються зразки військової техніки. Оглянули ми і старий Каїр. В його архітектурі відбилася цікава і багата історія Єгипту.

На півдорозі від Каїра до Ісмаілії височить пам’ятник-шпиль. Один з елементів біля підніжжя нагадує про те, що саме СРСР допомагав Єгипту відстояти незалежність. І багато єгиптян пам’ятають про це. В дні перебування в Ісмаілії колективи п’яти країн виступали в армійському клубі гарнізону. І лише учасники «Колоса» були запрошені на вечерю до командуючого. Офіцер, який супроводжував нас, пояснив, що цієї честі і поваги ми удостоєні за найкращий виступ. На урочистій вечері розмову з нами вели єгипетські офіцери російською мовою. Усі вони в свій час навчалися в Москві, оволоділи військовою наукою, здобули навики експлуатації радянської військової техніки.

Води Суецького каналу. 1988 р.

Побували ми і на Суецькому каналі. Він з’єднує Середземне й Червоне моря голубою артерією довжиною 173 кілометри й дає можливість значно скоротити водний шлях в Індійський океан.

Автобус, проїхавши ряд пропускних пунктів, привіз нас до «Гірких озер». Поїздка вздовж каналу дала можливість подивитися і місця колишніх боїв часів ізраїльсько-арабської війни. На березі — іржавіючі купи металу потоплених під час війни кораблів, витягнутих на берег, коли розчищали канал.

Суецький канал. Загальний вигляд.

Незвична для нас картина пісків, вірніше, цілих гір піску, голубе русло каналу й ці громади під різноманітними прапорами. Раптом — аплодисменти, прохання до водія зупинити автобус. Дівчата махають руками — це йшов радянський контейнеровоз. Спочатку нікого не було видно на кораблі. Не часто ж команді випадало зустрічати земляків в цій зоні, яка пильно охороняється. Але, видно, й там роздивилися і відповіли на привітання. Мали ми можливість того дня покупатися і позагоряти.

Після виступів. Учасники ансамблю із членами фольклорних груп інших країн. У нижньому ряду (зліва направо): Микола Полятикін, Людмила Полятикіна, четвертий зліва — Валерій Слюз, в українських строях: Світлана Голодюк, Ніна Огороднік, Неля Шапова, Надія Воронюк, справа наліво — Людмила Бубела, Тамара Загреба, Тетяна Чепелюк. Єгипет. 1988 р.

Повертаючись назад, роздивлялися селянські поля, які обробляли мотиками, виорювали буйволами. До речі 99 процентів населення живе в дельті Нілу. Ріка годувала і годує країну. І коли вже не було нових земель, то саме завдяки допомозі СРСР тут побудували висотну Асуанську греблю, яка дозволила оросити значні площі, разом з тим виробляти велику кількість електроенергії. Голоду в Єгипті немає. Однак, за свідченням газети «Аль-Ахрам», 40 процентів людей живе нижче межі бідності. Мінімальний набір продуктів, які підтримує держава своїми дотаціями — хліб у вигляді коржів, квасоля, олія, цукор, чай доступні всім.

Ще одне враження, яке залишилось у нас — на вулицях багато молоді. Статистика твердить, що нині в країні понад 50 процентів жителів — молодь віком до 20 років. Характерні великі сім’ї. Так, запам’ятався араб-перекладач, який хоч і недовго був з нами, але ми встигли з ним подружитись. Звали його Яхья Алі. Російську мову вивчав в університеті, сам із бідної родини. Він запросив майже всю групу до себе в гості. Ми збилися з ліку, коли він представляв нам своїх рідних і двоюрідних братів, їх дружин, дітей.

За цими будками піски — піски... Зліва направо: О. В. Огороднік, В. Т. Денисюк, А. Д. Шапов. Єгипет, м. Ісмаілія. 1988 р.

Пригощали нас підсмаженими горішками арахісу, прохолодними напоями і гарячим чаєм. Квартира знаходилась на четвертому поверсі, коридори тут відкриті всім вітрам, двері — всім гостям. І їх прийшло стільки, що було незрозуміло, як вони вмістилися. Не обійшлося без пісні. На нашу «Розпрягайте, хлопці, коні» араби відповіли своєю, потім співали разом. Нарешті піднялися на плоский дах, щоб сфотографуватись.

Запам’яталися й вечори відпочинку біля нашого помешкання. Майданчик вміщав сотні людей. Тут грав то арабський національний оркестр, то естрадний колектив. Згодом музиканти «Колоса» взяли ініціативу, як кажуть, в свої руки. Тоді під небом Ісмаілії залунали іскрометні танцювальні українські мелодії. Мали нагоду показати свої музичні здібності Олександр Огороднік, а також Ярослав Найда. Були й змагання китайського танцюриста і нашого Валерія Слюза. Китайці просили зіграти «Калинку» і танцювали разом з волинянами, додаючи елементи китайського танцю в стихійно виникаючу композицію. В арабських танцях виконавці в основному мужчини. Та коли граціозно розпочинали національний танець єгиптянки, присутні їх підтримували аплодисментами. Цікаво було спостерігати, як волинянка Рита Глинюк намагалася осягнути таємниці арабського танцю. Майже всі присутні араби намагалися дати консультації. Також пояснення на численні запитання давав художній керівник ансамблю Анатолій Шапов.

Микола Полятикін й учасниця іспанського фольклорного гурту. Єгипет. 1988 р.
Імпровізований концерт ансамблю перед глядачами Каїру. В центрі — Олександр Огороднік, Антон Вуйцик, Василь Юрчук. 1988 р.

Вистачало енергії на вечори спілкування і на концерти, хоч не все було легко. Навіть захворівши, Олексій Новосад і Антон Вуйцик виходили на сцену і працювали разом з усіма. Полонили глядачів танцюристи Ірина Підлісна, Наталія Злотко, Людмила Бубела, їх колеги.

Не обійшлося без хвилювання, коли один із танцюристів під час перебування в Каїрі не прибув у визначений час на місце збору групи. Залишили там одного артиста з хору чекати разом з перекладачем, а самі поїхали, щоб не зірвати концерт. Але не встигли вийти на сцену, як у дверях бачу розгубленого і водночас щасливого, що не підвів своїх, юнака. Вже пізніше він розповів, що, заблукавши на вулицях старого міста і втративши надію самостійно знайти місце зустрічі, зупинив таксі. Не знаю, як водій із хаосу його жестів зрозумів, куди слід привезти, але привіз.

Виручка, взаємна підтримка були в хористів ансамблю. Впевненість, висока майстерність Ніни Огороднік, Марії Войналович, Тетяни Чепелюк, Неоніли Мороз, Тамари Загреби, Надії Воронюк, Леоніда Томашевича й інших передавалися всім. Гідно представляли волиняни наш край як на сцені, так і в спілкуванні з різноплемінною громадою. Вони знаходили спільну мову, знайомилися, і з кожним днем мали все більше друзів.

Біля мечеті. Зліва направо: О. В. Огороднік, Н. М. Огороднік. м. Каїр. 1988 р.

Майже місячне проживання в єгипетському місті представило чудові можливості для пізнання країни, її людей. Водночас траплялися цікаві й оригінальні пригоди, що стосуються побуту в цій країні.

Зокрема, більшість волинян гідно оцінили єгипетську кухню. Правда, вона, як на наш смак, була надто гострою. Бо ж вдень спека, яка навіть у тіні сягала сорока градусів, лише ввечері відчували таку бажану прохолоду. Тож тоді йшли в їдальню самообслуговування. А там вечеря, як і обід, приперчена, густо приправлена різними спеціями. Правда, охолодженої води тут можна було пити вдосталь.

Ще в день приїзду групи її керівників селили в окремих кемпінгах на березі Суецу. Ми з Олександром Огородніком поклали в холодильник деякі привезені ще з Волині продукти, але поселилися в тих казармах разом з усіма. Уже й забули, що там десь є наші речі. Пригадали про це в одну гарячу днину під кінець перебування. Тоді попросили в організаторів автомобіль, щоб з’їздили до кемпінгу, бо відстань була близько десяти кілометрів. А там в холодильнику чекало нас українське сало, чорний хліб, і що гріха таїти — плящина. Разом з колегами вгостилися — і яким смачним, прямо солодким, було мерзле сало у сорокаградусну спеку. Цей найкращий український продукт завжди підтримував наш життєвий тонус, виручав у різних негараздах. Відтоді у колективі була популярна приказка «сало й в Африці сало».

Ще одна приказка знайшла ствердження у ті дні. Коли одному з керівників налили трішки більше в чарчину, то гурт колег на його заперечення ствердив: «начальник і в Африці начальник — пий». Отак за жартами й водночас напруженою концертною програмою проходили ці фестивальні будні.

Волиняни з учасниками турецького Фольклорного гурту, м. Ісмаілія. Єгипет. 1988 р.

Закінчувалась наша поїздка. Наступила хвилина прощання. Ми встигли подружитися з багатьма учасниками фестивалю, віталися, як з давніми знайомими. Не можна забути, як прощалися з нами дві арабські школярки Басна і Мальва, які всі ці дні були з колективом, під час проходження несли табличку з назвою нашої делегації. Коли після закриття фестивалю на стадіон подали для від’їзду автобус, то дівчатка розплакалися. У цій сцені було стільки щирості, переживань, що не стрималося багато учасників «Колоса» і витирало хустинками вологі очі. Ми вручили дітям сувеніри, щиро дякували батькові однієї з них, який теж підійшов попрощатися.

М. А. Полятикін , В. Т. Денисюк з єгипетським поліцейським, який охороняв «молодіжний табір», де мешкали учасники фестивалю. АРЄ, 1988 р.

Трапилося так, що болгарська делегація, учасники якої жили поряд, виїжджала раніше нас. І коли вони сідали в автобус, наш хор підійшов і заспівав їм величальну пісню й побажав щасливої дороги. Сердечно дякував за пісню, добрі побажання Генчо Велков — головний художній керівник ансамблю народної пісні і танцю «Дунав» із Відина й запрошував наш колектив до Болгарії. Виявили гарячу зацікавленість у творчих зустрічах і керівники югославського, угорського колективів. А керівники іспанського ансамблю впізнали волинян, котрі десять років тому були в Барселоні, й побажали, щоб «Колос» знову неодмінно взяв участь у їх традиційному міжнародному фольклорному фестивалі.

... Сьогодні «Колос» — у нових творчих пошуках. Народжуються нові вокально-хореографічні композиції. В їх основі багатющий волинський фольклор — пісні, танці, мелодії, якими зачудовується світ. В цьому ще раз ми мали змогу пересвідчитися під час виступів ансамблю в Єгипті.

Преса Єгипту широко висвітлювала заходи фестивалю з участю «Колоса».
Каїр. Фото з вікна готелю, де розмістили ансамбль. 1988 р.

Денисюк Володимир Тимофійович