Заслужений народний ансамбль пісні і танцю «Колос»

Десять тисяч кілометрів по Франції

Видрукувано у газетах «Радянська Волинь» (нині «Волинь») 24 жовтня 1991 р., «Молода Волинь» — 13—29 грудня 1991 р.

Заслужений народний ансамбль пісні і танцю «Колос» Торчинського Будинку культури став учасником міжнародних фестивалів фольклору у французьких містах Монтіньяк і Понт де Салар.

...Несподіванкою була телеграма-запрошення для «Колоса» на фестиваль у Францію. Ансамбль знали по попередніх його виступах на подібних фестивалях багатьох країн. Термінові збори і ось лайнер приземляється в аеропорту Франції. На виході нас зустрічає група людей із плакатиком «Колос». Симпатична дівчина назвала своє ім’я — Мюрель і запросила до автобуса. Вона була з нами аж до нашого від’їзду додому.

Рекламна афіша фестивалю в Монтіньяці.

За 600 кілометрів від Парижа — місто Монтіньяк, де розпочинався фестиваль. До речі, організатори нашої поїздки з французької сторони не давали засидітися. Дуже частими і напруженими були переїзди по 500—600 кілометрів за добу. З 32 днів, які ми провели у Франції, нарахували лише п’ять, коли не переїжджали в інші міста. Згодом підрахували, що проїхали по Франції автобусом майже 10 тисяч кілометрів. Власне, весь час був відданий переїздам й фестивально-концертним будням.

Учасники ансамблю біля Ейфелевої вежі, м. Париж. 1991 р.

— Колектив розуміє всю відповідальність поїздки, — зазначив Олександр Огороднік, художній керівник «Колоса». — Нам не звикати до труднощів, в ансамблі зібралися люди, які щиро люблять українські пісню, танець, музику.

До речі, сам Олександр задавав тон. На концертах він і диригент хору, і баяніст, і керівник ансамблю. Йому доводилося подовгу грати на баяні, а під час своєрідних музично-танцювальних походів по вулицях міст ще й нести не один кілометр в жарку погоду баян на своїх плечах.

Парадний хід ансамблю на вулицях французького міста. 1991 р.

...Нас зустріли яскраві фестивальні вогні Монтіньяка. Всі дороги на під’їзді до нього за десятки кілометрів були в рекламах, які оповідали про XI інтернаціональний фестиваль фольклору. Різноголосий шум оркестрів, мелодій створює своєрідну святкову атмосферу. У фестивальному поході — музиканти, співаки, танцюристи. Щиро привітав учасників фестивалю мер міста.

Увечері в амфітеатрі на березі річки — урочисте відкриття фестивалю: тут співаки, танцюристи з Угорщини, Іспанії, Туреччини, Індонезії, Південної Кореї, Малі та інших країн, і, звичайно ж, фольклорні французькі колективи. Чарівна сопілка у руках Володимира Мартинюка розпочинає виступ «Колоса». І ось на сцені Наталя Огороднік і Володимир Замлинний — танцюристи ансамблю. Оживає сцена «Лісової пісні» — Мавка і Лукаш вітають глядачів поетичним танцем Волині. Зрештою, через всю першу частину програми проходить тема Лесиного краю, відтворена в народних піснях і танцях. Щиро приймають слухачі і глядачі хореографа, а водночас і танцюриста, заслуженого працівника культури України Миколу Полятикіна, керівника оркестру і соліста Ярослава Найду, співака Василя Юрчука та інших танцюристів, співаків.

З незмінним успіхом проходили виступи «Колоса». Із захопленням сприймали його вокально-хореографічні композиції «Червона калина», «Марусина», «Волинське весілля», «Волинські вечорниці» та інші. Водночас і ми мали можливість познайомитися з самобутнім народним мистецтвом багатьох країн. Незабутні враження в артистів «Колоса» залишилися від зустрічей з учасниками національних груп. Безпосереднє спілкування давало змогу краще розуміти один одного, обмінюватися думками, зав’язувати знайомство.

Такі хрести-обереги можна зустріти у Франції в багатьох селах. 1991 р.

В поїздці по Франції нам на кожен день планували один— два концерти, фестивальні походи вулицями міст. За 32 дні «Колос» дав 50 концертів. Останній — за вісім годин до посадки на літак. Вони були більші й менші за часом, але співаки і танцюристи скрізь працювали з повною віддачею. Популярності «Колоса» сприяли засоби масової інформації. В газетах з’явилося чимало статей, були зроблені записи на телебаченні, радіо. Правда, сама назва «Колос» ставила нас у цікаві ситуації. Бо французькою мовою «колос» означає «гігант». Доводилося просити перекладача пояснювати значення нашого слова. Та це не заважало деяким кореспондентам підкреслювати могутність частини наших козаків — хористів.

Під час поїздки бачили багато різноманітних пам’ятників, побували в центральній частині Франції, відвідали монастир і костьол, споруджені в XI столітті. Там хористи заспівали молитву. Одна з присутніх тут жінок-француженок схвильовано мовила: «Я надзвичайно зворушена. Тут так ще ніхто не співав».

... З автомагістралі багато не побачиш. Вона обминає населені пункти. Навколо — поля, пасовища. На під’їзді до великого лісового масиву — одного з національних парків — велика кількість інформації про збереження природи. Тут автотраса прорізує ліс, відгородившись від нього по обидва боки більш як двометровою металевою сіткою. У багатьох місцях під автошляхом влаштовані тунелі для звірів.

Такі ж акуратні дороги між невеличкими містечками, бо селами у нашому розумінні їх не назвеш. Акуратні будинки — в основному один—два поверхи — покриті сірою або чорною черепицею. Й багато квітів біля автомагістралей, біля кожного будинку. Всюди акуратно підстрижені зелені насадження, часто тут же — для відпочинку столи, стільці.

У цьому будиночку французького водія проживали учасники українського ансамблю.

Характерно, що на всіх вікнах є віконниці. Вони рятують мешканців від спекотного полуденного сонця. В будинках (або біля них) гаражі. А вздовж дороги тягнуться поля й фермерські садиби. Біля житла стоять трактори, легкові автомобілі. І море квітів! За деякими будинками проглядаються басейни.

... Летять під колеса автобуса кілометри доріг. На автотрасах між великими містами через кожні тридцять кілометрів — стоянки із санітарно-гігієнічними спорудами, місцями для відпочинку, вживання їжі. Правда, проїзд тут платний. Водій біля пропускного пункту брав спеціальний чек, а на виході з магістралі, біля маленьких шлагбаумів, платив надзвичайно ввічливим дівчатам-касирам, щоб... дозволили з’їхати із траси. Між містами і селами дороги хоч і безплатні, але ні ям на них, ні «гармошок». Як десь з’явиться вибоїна, ремонтна бригада — тут як тут. І поліцейські на дорогах зустрічались вкрай рідко.

Сотні, тисячі кілометрів... За вікном — оброблені поля, розділені невеликими, в один ряд дерев лісосмугами і чагарниками. Часто між деревами протягнуто ще й дріт. На одних нивах вже скошена пшениця й солома спакована у великі круглі і квадратні тюки. Багато поливних земель, особливо часто високі струмені злітають з дощових установок над кукурудзою, соняшником. На півдні Франції, коли були біля гірських масивів, пейзаж визначають чималі виноградні плантації. На багатьох ділянках випасаються стада корів — по 10 — 20 голів, інколи більше.

— Цікаво, — говорить Юрій Мельник, учасник хору, працівник управління сільського господарства, — коли ж ми нарешті побачимо, як працює французький фермер?

І дійсно, скільки не їдемо, нікого біля корів не видно. Лише дроти електропастухів нагадують, що людина визначає для тварин територію випасу.

Але нагода зустрітися із фермером все-таки трапилася. По приїзді в мерію села Сант-обе-ду-пла нам сказали, що на три доби зупиняємось у сім’ях місцевих жителів. Правда, якось не повертається язик сказати, що то село. У нашому розумінні. Хіба що за кількістю жителів — 500 — воно відповідає назві. В усіх будинках централізоване водопостачання, каналізація, газ. Біля кожного є окремо або вбудований в нього гараж на один чи кілька автомобілів. А за центром населеного пункту — ферми. Майже половина учасників ансамблю жила у фермерських оселях. Просторі кімнати, максимум техніки на кухні — газові й мікрохвильові печі, холодильники, багато інших механізмів, що полегшують працю жінки. В кімнатах телевізори, різна радіоапаратура.

Правда, трапляються тут і будинки, де всього лише три невеликі кімнати, невелике подвір’я.

У французькій сім'ї відданого шанувальника старовинних звичаїв свого народу проживали українці.

А ось і сам господар однієї з ферм, який прийняв для проживання трьох учасників ансамблю. Середнього зросту, підтягнутий, з вигляду років 35, у легкій футболочці, на міцних загорілих ногах — шорти. Симпатичне, вольове обличчя, допитливий погляд. Слово за слово, переконалися, що Кльод — так його звати — глибоко обізнаний з політичним життям нашої країни. Й подивувались: із чіткістю комп’ютера він вираховує свої фінансові проблеми.

— А ось і моя дружина Ельвін, — показав на молоду, струнку жіночку у світлому спортивному костюмі. Вона підійшла, ніяково посміхнулась. Мабуть, надмірна увага групи змусила її почуватися трішки незручно. Але, як істинна француженка, Ельвін швидко зорієнтувалась і заговорила. Перекладачка пояснила: господиня щиро вітає усіх, дуже рада знайомству, але мусить нас залишити, бо маленький дворічний синок спить, донька 9-ти років поїхала у сусіднє село, а зараз настав час доїти корів. І вона повинна йти.

Виступ перед французькими дітьми в оздоровчому таборі. Франція. 1991 р.

Кльод продовжив екскурсію по своєму господарству.

— У нас на фермі 50 корів голландської породи. Працюємо ми удвох з дружиною. Правда, її робочий день на фермі не перевищує трьох годин...

З подвір’я ми пройшли до навісів з металу під шифером. У загоні стояли добре вгодовані корови. Механізована роздача кормів з трактора. Збирання гною теж механізоване — для цього стоїть другий трактор. З цим усім Кльод встигає впоратись сам. Він має два основні трактори для ферми, трактор для оранки, причепи, інші знаряддя. Один автомобіль марки «Сітроєн» для ферми, легковий «Рено» — для дому.

— Надоюємо у рік по 8—9 тисяч літрів молока від корови, — продовжує Кльод. — Одна дає 11 тисяч. Але маю проблеми із збутом продукції. Молоко щомісячно контролюється, перевіряється на наявність бактерій, визначається вміст жиру, білку, нітратів. Тільки тоді встановлюється ціна. Вона, на жаль, постійно падає. Купляє продукцію місцевий кооператив по збуту.

— А ферму давно придбав? — запитуємо.

— Вона дісталась від батька. Тут є старі будівлі, нові приміщення. Враховуючи наші теплі зими (максимально низька температура мінус десять), корови стоять під навісом, який з обох боків відкритий. Я взяв у банку кредит на нове будівництво.

— Хай щастить подружжю успішно господарювати! — бажаємо ми на прощання. Але гостинний Кльод не відпускає нас зі своєї, середньої як по рівню господарювання, так і за розмірами ферми, пригощає виноградним вином із власного підвалу...

Фестиваль «Ретро» у французькій глибинці. На фото (зліва) старовинний паровий локомотив приводить у дію молотарку, яка у присутності сотень туристів «поглинає» снопи. Обмолочену солому тут же скиртують.

В одному із сіл «Колос» брав участь у фестивалі «Ретро». Вже об одинадцятій годині сонце палило нестерпно. Але це не стримувало місцевих жителів, які в національних костюмах сходилися на площу. Через деякий час рушили. В колоні воли тягнули молотарку. Далі — дві пари білих велетнів, не менш як півтори тонни вагою, змушували рухатись паровий локомотив. Людська процесія майже п’ять кілометрів чимчикувала у долину між населеними пунктами. Там за один день розгорнули ціле містечко на колесах, де готують і годують; велика відкрита сцена із сучасною апаратурою для озвучування, криті навіси для танців, різноманітні атракціони

У центрі уваги — поле невижатої пшениці. Воно кидається у вічі на фоні зібраних ланів. І ось фестиваль починається. З одного боку до цього поля підійшли із серпами (за формою вони відрізняються від наших — більш круті заокруглення). А ось вже й коні тягнуть жатку. Ще трохи далі — воли приводять в дію машину, що жне і в’яже снопи. Скриплять, піднімаючись і опускаючись на нерівностях дороги, дві гарби, везуть снопи в долину, а там вже свистить локомотив і працює молотарка. По сусідству шестеро коней крутять ще одну молотарку. А навколо — тисячі глядачів, багато дітей, які дивляться, фотографують, знімають відео. Цікаво ж, як діди колись поралися біля врожаю.

...Дорога серпантином звивається все вище і вище вгору. Наш автобус, подолавши десяток кілометрів гірського лісу, що неподалік від міста Монтіньяку, зупиняється.

Зустріч членів українського ансамблю із учасниками фольклорних гуртів із Гани й Колумбії. 1991 р.

— Вітаємо в місцях первісних стоянок древньої людини! Ви відвідуєте унікальні місця Європи, — говорить гід. — Учасників фестивалю прошу пройти поза чергою.

Тепер вже нас проводив юнак у теплій, як на цю пору, куртці. Ми зрозуміли, що й нам не завадила б така, коли пройшли дерев’яні бар’єри і відчинили масивні двері печери. Бр-р-р! ... Як холодно й сиро.

Не так давно, у 1940 році, місцеві хлопчаки в пошуках собаки, яка десь пропала, натрапили на цю стоянку. Хтось з дітей провалився у вузький, але глибокий отвір. Так було відкрито знамениту печеру із малюнками кам’яного віку. Унікальна сторінка історії цивілізації Європи — назвали її журналісти і вчені. Екскурсовод звертає нашу увагу на розпис, висвітлюючи ліхтариком контури малюнків. Вони й справді вражають. 17 тисяч років тому, як показав ізотопний аналіз, вохрою, іншими фарбами зображено звірів. На стінах дослідники виявили майже 800 малюнків оленів, диких коней, турів, гірських козлів, що давно зникли у Франції. Диву даєшся, як на висоті до десяти метрів пращури людського роду майже в натуральну величину чітко і в досить правильних пропорціях вимальовували таких істот! З якою метою? Більше того, в деяких місцях ці зображення накладалися на інші.

Вузьким проходом підземелля ми долаємо до сотні метрів. А в кінці екскурсії дізнаємось, що для огляду запропонована ... копія. Майже 17 років каменярі довбали, художники-реставратори відтворювали з максимальною точністю печеру і наскельні малюнки. А справжня — закрита для відвідувачів і знаходиться за 50 метрів. Те місце обнесене високою металевою огорожею. Там працюють вчені. Відвідування ж тисячами чоловік в туристичний сезон нанесли б малюнкам безумовну шкоду. От і бережуть французи свою історію.

До речі, в цьому переконувались ми не раз. Надзвичайно багато кам’яних фортець в країні. Безліч замків височать на скелях, збудовані вони і в старовинних містах. Коли ми йшли тісними вуличками міста Сармат, де можуть розминутися лише кілька чоловік, то, здавалось, от-от назустріч вигулькне д’Артаньян зі своїми друзями.

Людмила Бубела (зліва) і Надія Сахарук після внесення прапора України на фестивальний парад. Франція. 1991 р.

У Франції багато різноманітних пам’ятників. Добра сотня відвіданих населених пунктів справляє враження, що майже в кожному з них є пам’ятник односельчанам, які загинули в Першій світовій війні, і тим, хто не повернувся з фронтів 1940—1945 роках Всюди порядок, клумби з квітами. У провінційних містечках — скверики, де розміщені бюсти, погруддя, меморіальні дошки. Французи бережуть пам’ять навіть про тих, хто аж ніяк не вписується в русло нинішньої політики.

Проживання у французьких сім’ях дало змогу трішки вивчити побут і звичаї місцевого населення. Звичайно, ми й харчувалися разом. Вранці о восьмій годині, як правило, чай, кава або шоколад з молоком і знаменита французька булочка.

О дванадцятій годині обід. У багатьох містах про нього сповіщає сирена. На перше, в основному, подається холодна закуска, а на друге шматок м’яса. Воно часто не смажене, а консервоване. До нього — спаржа під соусом. Перших страв у нашому розумінні не подавали.

Правда, в одному селі центральної частини Франції на недільному святі запропонували щось в мисочках, навіть подали кожному ложку. «Невже борщ?» — зраділи ми. Але страва сподобалась лише одиницям. То був розмочений і залитий виноградним вином хліб.

Ірина Підлісна і Валерій Слюз виступають у французькому селі.

Взагалі у Франції на обід і вечерю до м’ясних страв подають багато вина. Правда, за місяць нашого перебування ми бачили на вулицях лише кілька підпилих перехожих. Обов’язково після м’яса — сир. Нам пропонувалося на вибір до десятка сортів, і що не департамент, то інші. До речі, генералу де Голю приписують крилату фразу про індивідуалізм французів: «Як можна керувати країною, де існує 365 сортів сиру?» І на кінець цього традиційного обіду — овочевий салат та солодощі. Такою ж багатою була й вечеря.

Спільне перебування з французами змінило деякі наші поняття стосовно поведінки за столом. Навіть на офіційних прийомах багато французів після м’ясних закусок із соусом вимочують і вичищають тарілку шкуринкою з хліба. Це не вважається непристойним.

Жабами у Франції нас не частували. Виявляється, у них проблеми з цим делікатесом. Правда, на прощальний обід нам запропонували плов з нечищеними креветками й мідіями. Не всі зважилися ним ласувати.

Приємно здивувала велика кількість французьких фольклорних ансамблів на фестивалях, де ми побували. Кажуть, що раніше їх було дуже мало. А тепер схопилися перед засиллям масової культури і шоу-бізнесу й давай відроджувати національне. І чимало добилися. Кілька років тому в черговому святі народного мистецтва і музики взяло участь 10 мільйонів чоловік. Це майже кожен п’ятий француз.

Учасники «Колоса» встигли подружитися, заприятелювати з французами. Так, Валерій Слюз разом з дружиною Іриною проживали в сім’ї, де було двоє дівчаток. Останні так до них прив’язалися, що ніяк не хотіли розлучатися. Батьки привозили їх на наші концерти, які проходили в інших містах. А по від’їзді ансамблю діти невтішно плакали, просили щоб ми залишилися.

Микола Полятикін із африканським музикантом.

Запам’яталися виступи на імпровізованих сценах. До речі, в селах Франції ми дуже мало зустрічали стаціонарних залів. Лише в місцях, де розміщені кемпінги, або там, де відпочивають люди, були легкі конструкції з залом всередині, що легко трансформувався то у спортзал, то у концертний зал. Довелося і «Колосу» виступати в таких залах і то з великим успіхом. На одному з концертів раптом чуємо дружні вигуки: «Слава Україні!». По закінченні концерту до нас підійшла група людей. Виявилося, що це українці за походженням, дізналися із численних статей французької преси про концерти «Колоса» і приїхали здалеку, щоб почути і побачити народних артистів з України.

Власне, чимало було хвилюючих зустрічей з українцями, які живуть у Франції вже багато літ. Вони розповідали нам про хорові, танцювальні колективи, які об’єднують українців, про те, що у Франції є Українське академічне товариство, Українське товариство імені Т. Г. Шевченка. Тут же функціонує відділення Українського вільного університету з викладанням історії України, а при Сорбонському університеті міститься створений у 1949 році архів української еміграції у Франції.

Учасники міжнародного фольклорного фестивалю із Швеції (зліва), США (справа), України (в центрі автор книги). 1991 р.

У Франції понад 30 років прожив видатний український письменник Володимир Винниченко. Є тут багато пам’ятників, історичних свідчень про Україну. Це храми в Парижі й інших містах Української Автокефальної Церкви, сквер імені Шевченка в столиці Франції. У травні 1970 року тут було поставлено пам’ятник Великому Кобзарю. А перший пам’ятник Т. Г. Шевченку спорудили на кошти, зібрані українцями, в 60-х роках у місті Тулузі, де також побував наш ансамбль.

Дуже щиро приймали нас українці, відірвані від рідної землі. На одному з концертів у місті Роя до нас підійшла схвильована жінка:

— Боже мій, як чудово! — вигукнула вона. — Я наче побувала на волинському весіллі. Який то сват, йой, справжній сільський сват. А музики, а танцюристи та співаки! Я ніби вдома побувала.

— А звідки ви? — запитуємо жінку.

— Родом з Тернопільщини, та вже понад п’ятдесят років, як живу у США, в Чикаго. Був час, що жили у Франції, то ж і зараз навідалася сюди. Дуже рада, що побачила ваш ансамбль. Буду просити українську громаду в Чикаго, щоб гуртом запросити «Колос» до нашого міста. Бо вражена в саме серце вашими піснями і танцями, — сказала, прощаючись з нами, Марія Бубенко.

Веселе спілкування танцівниць «Колоса» із кореянками. Франція. 1991 р.

Були й інші, не менш хвилюючі зустрічі. Багато цікавого й повчального почерпнули для себе учасники ансамблю. Вони мали нагоду побачити життя французів, як кажуть, зсередини, а разом з тим й пишатися, що український ансамбль так щиро приймали жителі Франції. Через мистецтво пісні, танцю, музики співаки і танцюристи з Волині прокладали місток до сердець громадян Франції, тим самим гідно представили барвисту самобутність України.

Денисюк Володимир Тимофійович