Заслужений народний ансамбль пісні і танцю «Колос»

Край, де народжується творчість

Становлення і світова слава ансамблю пісні і танцю «Колос» має глибоко народні витоки, відображає звитяжний шлях предків, звичаї, обряди, традиції. У мистецтві цього колективу знаходить яскравий вияв співуча душа народу, який впродовж багатьох століть виборював свою волю, гартував у борні свій національний дух.

Архівні, краєзнавчі джерела свідчать про яскраву історію самого Торчина, де із сивої давнини утверджувалося знамено свободи, формувалася велична душа народу. Древній Торчин відомий в літописних скрижалях під 1093 роком як уже сформоване поселення. Про ті часи свідчать сліди давніх укріплень, городища. Фортеця, що постала на цій землі, була потужним центром боротьби проти різних зайд. Вже тоді звуки зурн закликали поселян до боротьби за свою волю, за мир для своїх осель.

Промайнули над Торчином стяги військових дружин славних князів Волинсько-Галицької держави Романа Мстиславовича, Данила Романовича (Галицького). Місто зростало будовами і ремеслом. Вже 1540 року воно здобуло Магдебурзьке право, мало привілеї і своє самоврядування. Того ж часу власник замків Торчина князь Г. Фальчевський у своєму родовому гербі мав декілька музичних ріжків, що відображало сутність творчого духу місцевих поселян. Подалі в часі торчинці в козацьких ватагах боролися за свої вольності, попрані різними вельможами. Промчали над містечком буревії Першої і Другої світових воєн.

Нині, в епоху незалежної Української держави, оглядаючи віхи її становлення, ми не забуваємо тих, хто її творив. Серед них, в першу чергу, — люди творчі, митці, які берегли й множили українську пісню, слово, музику, думу, танець — все те, що становить душу народу, його духовність.

Ця душа завжди живилася прагненням бути сущою на своїй землі, в своїй хаті, берегти материнську пісню, батьківське устремління до волі. Підростало покоління, виховане на розмаїтій палітрі народного мистецтва і гартоване волею боротьби за кращу долю народу. Не знищила українську мову, український дух Російська імперія, яка своїми валуєвськими циркулярами і Емськими указами хотіла заборонити і усне слово, і саме українство. Та не вийшло!

В двадцятих—тридцятих роках минулого століття польська адміністрація, яка тимчасово перебувала тут, теж забороняла українське слово, навіть в школах не було місця для рідної мови.

Однак народ не відірвався від свого коріння, від свого джерела. На землі Торчина й в навколишніх селах українство ще з 1918 року, а особливо у двадцятих роках, було зорганізоване в «Просвіти», інші громади, яких об’єднувала любов до культури, пісень краю. Навіть після заборони тодішньою владою у 1932 році діяльності «Просвіти» вишуковували нові форми об’єднання українства.

Будинок культури м. Торчина.

Історичні документи, архіви донесли до наших днів вісті про те, що 1929 року в селах були організовані читальні, діяли народні хори. Вже в 1932—1933 роках відбувалися огляди українських хорів у самому Торчині. Активним був український культурний осередок у селі Буяни. А хор села Воютин Торчинської ґміни виступав не тільки в Торчині, а й в сусідніх селах Білосток, Садів, Смолигів, Сьомаки, Блудів та інших. У складі популярного в кінці двадцятих — початку тридцятих років минулого століття Воютинського хору були також співаки з інших сіл. Репертуар цього хорового осередку налічував понад сімдесят пісенних творів.

З вересня 1939 року українська мова офіційно стає мовою шкіл, установ. Відкриваються нові заклади культури. В Торчині з 1945 року діє районний Будинок культури, розміщений в пристосованій для цього хаті.

Торчин з кінця тридцятих аж до 1963 року був районним центром, зростав чисельністю населення й новобудовами. Потім в адміністративному підпорядкуванні перебував то в Рожищенському, то в Луцькому районах. Впродовж останнього півстоліття виросли в Торчині просторі і світлі приміщення Будинку культури, середньої школи та інших осередків.

Проте за зовнішніми заходами підтримки української культури велося тотальне стеження за тими, хто ревно боровся за її дійсне відродження. Відчутними були намагання русифікувати культурно-освітню сферу. До піснярів пильно придивлялися ті, хто знаходився при владі, щоб, бува, вони не переступили усталені ідеологічні рамки тодішнього режиму. Для сільських хорів, драматичних колективів розповсюджували так звані «примірні» репертуари, де значна частина пісенних творів рекомендувалася іншою, не українською мовою. Обов’язковими до виконання були пісні, які прославляли тодішню керівну партію, її вождів. Підтвердженням цієї тези є, наприклад, інформація в обласній газеті «Радянська Волинь» від 1 липня 1953 року під загальною рубрикою «Свято пісні і танцю в районах області». У ній говориться, що в Луцькому районі таке свято провели в Боголюбському лісі. Сюди з усіх сіл приїхали на автомашинах та підводах колгоспники, механізатори, інтелігенція, службовці районних установ. Свято відкрив секретар райкому партії т. Курочка. Зведений хор під керівництвом тов. Холодюка виконав пісні про зореносну Москву, «Кантату про Сталіна», про Героїв Соціалістичної Праці, про Батьківщину, а також українські та російські народні пісні.

Хор Торчинської МТС під керівництвом Анатолія Шапова став переможцем обласного огляду сільської художньої самодіяльності. Серед лауреатів Ф. Андрійчук, Я. Остапюк, І. Волох, К. Шульгач, В. Галицький. Фото з обласної газети «Радянська Волинь» (нині «Волинь») від 25 грудня 1955 р.

Владні структури мали інші форми тиску і контролю над людьми. Про деякі з них сьогодні можна згадувати з усміхом. Так, у районній газеті «Колгоспна правда» за 17 січня 1952 року було опубліковане оголошення про обов’язкову реєстрацію радіоприймачів. Усі зобов'язані, йшлося в ньому, за 5 днів зареєструвати всі лампові і детекторні приймачі. А щоб ніхто не обійшов цю жорстку настанову, то нагляд за її виконанням зобов'язали здійснювати місцевий відділ міліції. Там мусили знати хто і що слухає.

Були і масові кампанії пропагандистсько-ідеологічного тиску. Скажімо, 14 вересня 1952 року районна газета вмістила повідомлення, що в усіх клубах та бібліотеках Торчина і сіл району обговорили та прийняли до дії передову статтю тодішньої головної союзної газети «Правда» «Проти ідеологічних перекручень у літературі». На практиці це була заборона будь-якої вголос висловленої думки, яка не співпадала з офіційною доктриною.

В тоталітарні часи влада хотіла тримати митців, зрештою, саму душу народу на вуздечці. А він не піддавався, шукав свою зоряну радість натхнення і свято беріг своє рідне слово та пісню.

Тож нині, гортаючи сторінки архівних матеріалів, підшивки торчинської районної газети «Колгоспна правда», мимоволі проникаєшся духом того часу. За багатьма різноманітними звітами простежується масовість організованих форм українського співу і музики в селах.

На обласній сцені. Диригує А. Д. Шапов. Сімдесяті роки XX ст. Фото з Волинського обласного державного архіву.

1951 року в газеті містилася значна кількість інформаційних повідомлень про виступи хорів. Діяли вони в селах Шепель (керівник С. Шапов), Буяни (А. Кревський), Сарнівка (С. Решотка) та інших. А 2 травня цього ж року в районі проходив «день пісні і танцю». Це був творчий звіт самодіяльності. У виконанні хорів, говориться в повідомленні, «звучали пісні про рідного вождя, про Героїв Соціалістичної Праці Озерного, Хобту», які, як уже вище говорилося, були обов'язковими в репертуарі. Втім, поміж ними вже було багато українських народних пісень, танців. Знаходимо й публікацію про 70-річного колгоспника з артілі села Шепель Андрійчука, який організував при сільському клубі оркестр, а сам на скрипці виконував українські народні пісні. Ставили п’єсу «Безталанна» в селі Воютин. Українська драматургічна класика була в репертуарі Торчинського будинку культури.

Народ співав своїх пісень, водив хороводи, як в давні-давні часи, а лірники в думах виливали свій біль.

На фоні співучого краю не міг не вирости колектив, який би увібрав все краще, що мало народне мистецтво, який би об’єднав аматорів, палких любителів української пісні і танцю.

Денисюк Володимир Тимофійович